У сучасних
умовах державотворення в Україні зростає
роль гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України «Про
освіту» метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика роль у цьому процесі належить вчителю, адже школа і вчителі повинні
формувати особистість відповідно до вимог сьогодення.
Цілий арсенал
методів впливу на особистість з метою виховання у неї моральних цінностей є у
творчій і педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського: «Об’єкт нашої праці –
найтонші сфери духовного життя особистості, яка формується, - розум, почуття,
воля, переконання, самосвідомість. Впливати на ці сфери можна тільки так само –
розумом, почуттям, волею, переконанням, самосвідомістю. Найважливіші
інструменти нашого впливу на духовний світ школяра – слово вчителя, створення
обставин, у яких найяскравіше виражаються почуття».
Проблема виховання
моральних цінностей засобами слова, на думку В.О.Сухомлинського, одна з
найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в
теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу
на душу вихованця, нічим не замінити. На його погляд, тонкість внутрішнього
світу людини, благородство морально-емоційних стосунків не утвердити без
високої культури словесного виховання. Слово вчителя пробуджує у малої дитини
відчуття людини – глибоке переживання того, що поруч із нами завжди є людина зі
своїми радощами, печалями, запитами, потребами.
Мистецтво
виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку
В.О.Сухомлинського, містить насамперед мистецтво
говорити, звертатися до людського серця: «Я твердо переконаний, що багато
шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння
вчителя говорити з учнями». Вчитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою
моральність, своє ставлення до вихованця.
Слово вчителя
буде ефективним, якщо воно буде чесним. Учні дуже тонко відчувають правдивість
слова, чутливо відгукуються на нього. Ще тонше відчувають учні неправдиве,
лицемірне слово. Крім того, ефективність слова вчителя залежить від однієї дуже
важливої умови: в школі не має бути жодного педагога, для якого праця вчителя
була б тягарем. Будь-яке етичне повчання в устах педагога, який переживає свою
працю як тягар,«звучить для вихованців глузуванням над істиною, калічить юну
душу. Найправильніші, найкращі слова можуть стати засобом морального розбещення,
якщо той, хто їх проголошує, не має на це морального права. Скільки б ми не
говорили про благородство, складність і велич праці вчителя, наші слова будуть
порожнім звуком, якщо вся шкільна етика не спиратиметься на єдність Я учителя»
Вплив слова
вихователя на школярів з метою виховання у них моральних цінностей великою
мірою залежить від емоційної культури самого виховате-
ля; це частина культури педагога як особистості.
Справжній майстер-вихователь дає моральну оцінку вчинкам і поведінці учнів не
спеціально дібраним гострим, «крутим» слівцем, а насамперед емоційним відтінком
звичайних слів.
Умовою дієвості
слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців.
Педагогічна некультурність часто виявляється в тому, що вихователь знає лише
дві-три форми словесного звертання до вихованців – заборона, дозвіл, докір. У
майстра-вихователя звертання до вихованців має безліч форм, і одна з
найчастіших – роз'яснення вчителем моральної істини, поняття, норми, цінності.
Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває
ставлення своїх вихованців до доброго й поганого в самих собі, їхню здатність
критично ставитися до власних недоліків.
Ще одним
важливим інструментом виховання словом є виявлення довір’я і недовір’я. На
застосуванні недовір'я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя.
Недовір’я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого
індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір’я кільком
учням, а тим більше всьому колективу. В.О.Сухомлинський виділив кілька
відтінків недовір’я: а) щодо учня, який робить погані вчинки помилково, з
необережності, через безтурботність і легковажність, можна застосувати
«попереджувальне недовір’я», б) щодо учнів, які грубо порушують дисципліну,
почуваючи свою безкарність, добре розуміючи при цьому й суть своїх вчинків і
те, що їхня поведінка заважає нормально працювати і вчителеві, і класу,
застосовується засуджувальне недовір’я, яке поєднується з посиленим контролем,
наглядом, примусом.
Що стосується
довір’я, то воно найзрозуміліше для вихованця будь-якого віку, виявлення поваги
до його людської гідності. Не кажучи ні слова про визнання моральних якостей
свого вихованця, вихователь своїм довір’ям не тільки заявляє про це визнання, а
й начебто відкриває перед вихованцем перспективу дальшого морального розвитку,
- він виявляє впевненість, що людина, яка вже має певні моральні багатства,
завтра матиме нові. Мистецтво виявлення довір’я потребує від вихователя вміння
оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва є те, що
окремі вихователі, виявляючи довір’я, нагадують вихованцю, що за ним водиться
багато грішків. Такі слова наставника – це як сіль на рану дитячого серця:
вихованець відчує - педагог вдався до
довір’я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.
Якщо учень
виправдав довір’я вихователя, то це ні в якому разі не має бути предметом
похвали, заохочення, підвищеної уваги вихователя чи учнівського колективу.
Великого такту та обережності потребує вибір справи, в якій виявлятиметься
довір’я до вихованця. Ця справа має бути насамперед само-
перевіркою, випробовуванням совісті, розкриттям вольових
сил учня.
Слово педагога,
який має високу педагогічну культуру, утверджує атмосферу довір’я,
щиросердності, спільності. У розмові педагога та учнів утверджується єдність
поглядів на добро і зло, на моральні цінності; така розмова зближує
вихователя з вихованцями, а будь-яка спроба увійти в їхній духовний світ
хитрощами не досягне бажаних результатів, є антипедагогічною. Моральне право на
щиру відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у
добре начало у кожній дитині, непримиренний до всього показного, фальшивого,
лицемірного.
Майстерність
виховання моральних цінностей у молодших школярів, як показує досвід практичної
роботи В.О.Сухомлинського, полягає в тому, «щоб дитину з перших кроків її
шкільного життя переконували насамперед власні вчинки, щоб у словах вихователів
вона чула відгуки власних думок, переживань – усього, що народилося у процесі
активної діяльності. Багатство духовного життя починається там, де благородна
думка і моральне почуття зливаючись воєдино, проявляються у високоморальному
вчинкові. Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво виражений
високоморальний характер». Цей метод В.О.Сухомлинський назвав спонуканням до активного виявлення думки й почуття.
До свідомості
учня потрібно доносити благородство, чистоту моральних ідей (підпорядкування
особистих інтересів громадським, благородній меті, повага до людської гідності,
турбота про людей, допомога і взаємодопомога), враховуючи його вік, сили і
можливості.
Роль окремих
складників духовного життя – інтелекту, вольових зусиль – змінюється залежно
від віку. У молодшому шкільному віці вирішальну роль у формуванні, утвердженні
й дійовості думки, що спонукає до активних вольових дій, відіграє яскравість і
виразність тих предметів і явищ, за допомогою яких вихователь намагається
донести до свідомості вихованців певну ідею. Чим переконливіше для дитини
передаються у конкретній картині, образі істотні риси явища, тим помітніші
почуття, що їх переживає дитина, тим зрозумілішою стає їй абстрактна думка, тим
більше прагне дитина виявити свою активність. Це пояснюється особливостями
мислення дитини цього віку.
Дуже важливим
для виховання молодших школярів є особистий приклад учителя, особливо з
урахуванням того, що в цьому віці дитина найбільше схильна до наслідування
всього, що їй до вподоби. Тому духовне обличчя дитини насамперед залежить від
того, який учитель веде її по «першій стежці життєвого шляху». З вуст учителя
дитина часто чує моральні повчання і настанови. Усе це набуває авторитету в
очах дитини лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену,
закохану в свою працю.
Велику виховну
силу мають похвала й заохочення учня, колективу: в заохочуваних зростає почуття
власної гідності, в них виникає бажання робити ще краще і зовсім не припустимо
заохочувати ті колективи та окремих учнів, які є «кращими серед поганих». В основі заохочення
майже завжди лежить безпосереднє звертання до почуття власної гідності, до
здорового самолюбства учня. Але це звертання не має перетворюватися у
захвалювання, - треба дуже тонко й непомітно пробудити в школярів бажання утверджувати
свою гідність.
Вчителю треба
бути не тільки добрим, чуйним, а й суворим, непримирен-
ним до лінощів, обману, лицемірства, жорстокості. Якщо
доводиться мати справу з особою розбещеною, яка бравує своєю безкарністю,
небажанням виконувати елементарні норми поведінки, треба з усією рішучістю
братися за інструмент, до якого в вихованні вдаються не так часто, - за примус,
який є виявом влади людини над людиною. Однією з істин, що сягає своїми
коренями в багатовіковий досвід народу, є: чим більше людині дається, тим
більше з неї треба питати. Цю істину потрібно втілити в норми і правила
шкільного життя, втілити її у стосунки між дітьми і старшим поколінням. Виконання
учнем свого обов'язку перед батьками й суспільством – це насамперед навчання,
оволодіння знаннями. Примус не можна розглядати як засіб, незалежний від інших
методів, засобів та аспектів виховання.
Покарання – не
тільки крайня форма примусу, це також одна із форм громадянської і моральної
оцінки поведінки людини. Покарання перевиховує лише тоді, коли в чомусь
переконує, примушує замислитись над власною поведінкою, над ставленням до
людей.
Отже, виховання
моральних цінностей у дітей молодшого шкільного віку передбачає органічне
поєднання найбільш відповідних вимогам початкової школи методів, форм і засобів
морального виховання. Тільки в їхній органічній єдності можна виховати людину з
високими моральними переконаннями. Уже в молодших школярів за допомогою слова
вчителя, прикладу в дитячій душі мають утверджуватися моральні цінності, які
виробилися тисячолітньою історією народу. Розкриваючи суть моральних цінностей
на конкретних прикладах, педагог розвиває і збагачує духовне життя дитини.
Немає коментарів:
Дописати коментар